життєві історії

Притча про прощення! Як зцілити біль від образ!

-Я не пробачу, — сказала Вона. — Я пам’ятатиму.

— Пробач, — попросив її Ангел. — Пробач, тобі ж легше буде.

— Ні за що, — уперто стиснула губи Вона. — Цього не можна прощати. Ніколи.

— Ти мститимеш? — стурбовано запитав він.

— Ні, мстити я не буду. Я буду вище за це.

— Ти жадаєш суворого покарання?

— Я не знаю, яке покарання було б достатнім.

— Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім. — тихо сказав Ангел. — Це неминуче.

— Так, я знаю.

— Тоді пробач! Зніми з себе тягар. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників.

— Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм пробачення.

— Добре, справа твоя, — зітхнув Ангел. — Де ти маєш намір зберігати свою образу?

— Тут і тут, — доторкнулася до голови й серця Вона.

Будь ласка, будь обережна, — попросив Ангел. — Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути до дна, а може породити полум’я люті, яка спалює усе живе.

— Це Камінь Пам’яті й Благородна Лють, — перервала його Вона. — Вони на моїй стороні.

І образа оселилася там, де вона і сказала — в голові й в серці.

Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді гнівалася і сварилася, тоді прощали її. У житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати.

Пройшло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово — «пробачити».

— Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно тертя. Гроші мене не люблять. Що робити? — запитала вона літнього психолога.

Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь увесь час просив її розповідати про дитинство. Вона гнівалася і переводила розмову в теперішній час, але він знову повертав її в дитячі роки. Їй здавалося, що він бродить по закутках її пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому чинила опір. Але він все одно побачив, допитливий цей дядько.

— Чиститися вам треба, — підсумовував він. — Ваші образи розрослися. На них налипнули пізніші образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не ладнається. У цього рифа гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифа оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим притягають усе нових і нових поселенців.

— Так, я теж щось таке відчуваю, — кивнула жінка. — Час від часу нервова стаю, іноді депресія давить, а іноді усіх просто убити хочеться. Гаразд, потрібно чиститися. А як?

— Пробачте ту першу, найголовнішу образу, — порадив психолог. — Не буде фундаменту — і риф розсиплеться.

— Ні за що! — стрепенулися жінка. — Це справедлива образа, адже так воно усе і було! Я маю право ображатися!

— Ви хочете бути правими або щасливими? — запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, відносячи з собою свій кораловий риф.

Пройшло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, перегортав аналізи, хмурився і жував губи.

— Доктор, що ж ви мовчите? — не витримала вона.

— У вас є родичі? — запитав лікар.

— Батьки померли, з чоловіком в розлученні, а діти є, і онуки теж. А навіщо вам мої родичі?

— Річ у тім, у вас пухлину. Ось тут, — і доктор показав на знімку черепа, де у неї пухлина. — Судячи з аналізів, пухлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що у новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано.

— І що, мене тепер на операцію? — запитала вона, холодіючи від жахливих передчуттів.

— Та ні, — і доктор насупився ще більше. — Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати в повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку треба підлікувати серце, а вже потім. Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пухлина задавить.

— До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі. Я пропишу вам ліки, — сказав доктор. — Але і ви повинні собі допомогти. Вам треба привести організм у відносний порядок і заразом морально підготуватися до операції.

— А як? — Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтеся, врешті-решт. Погортайте альбом з фотографіями, згадайте щасливе дитинство.

Жінка тільки криво посміхнулася.

— Спробуйте усіх пробачити, особливо батьків, — несподівано порадив доктор. — Дуже полегшує на душі. У моїй практиці були випадки, коли пробачення творили дива.

— Та невже? — іронічно запитала жінка.

— Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад. Турбота. Пробачення теж може стати ліками, причому безкоштовно і без рецепта.

Пробачити. Або померти. Пробачити або померти? Померти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смерті, треба тільки вирішити, в яку сторону ти дивишся.

Боліла голова. Нило серце. «Де ти зберігатимеш свою образу»?. «Тут і тут». Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй надумалося витіснити свою хазяйку, заволодіти усім тілом. Безглузда образа не розуміла, що тіло не витримає, помре.

Вона згадала своїх головних кривдників — тих, з дитинства. Батька і матір, які увесь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки й похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не знайшлося. У шістнадцять років її відправили до технікуму, в інше місто, дали їй квиток, валізу з речами й трохи грошей на перший час, і все — з цієї миті вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу»!. Вона носила цю образу в собі усе життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і помре, і схоже, що так воно і буде.

Але у неї були діти, були онуки, і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався невміло за нею доглядати, і помирати не хотілося. Ну правда ось — рано їй було помирати! «Потрібно пробачити, — вирішила вона. — Хоч би спробувати».

— Батьки, я вас за все прощаю, — невпевнено сказала вона. Слова прозвучали невпевнено і непереконливо. Тоді вона узяла папір і олівець і написала: Шановані батьки! Дорогі батьки! Я більше не гніваюся. Я вас за все прощаю.

У роті стало гірко, серце стиснулося, а голова заболіла ще більше. Але вона, міцніше стиснувши ручку, уперто, раз по раз, писала: «Я вас прощаю. Я вас прощаю». Ніякого полегшення, тільки роздратування піднялося.

— Не так, — шепнув Ангел. — Річка завжди тече в один бік. Вони старші, ти молодша. Вони були раніше, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною!

— Я вдячна, — вимовила жінка. — І я правда дуже хочу їх пробачити.

— Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення.

— За що? — запитала вона. — Хіба я їм зробила щось погане?

— Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Про що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш в грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш бути правою чи здоровою?

— Невже це усе через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала?

— Я попереджав, — нагадав Ангел. — Ангели завжди попереджають: не накопичуйте, не носіть, не труїть себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють усе живе навкруги. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь пробачення — ми повинні допомогти.

— А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Чи вже пізно?

— Ніколи не пізно спробувати, — м’яко сказав Ангел.

— Але ж вони давно померли! Немає у кого тепер просити вибачення, і як же бути?

— Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Врешті-решт, ти робиш це не для них, а для себе.

— Дорогі батьки, — почала вона. — Пробачте мені, будь ласка, якщо що не так. І взагалі за все пробачте.

Вона деякий час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Ніяких чудес — серце ниє, голова болить, і почуттів особливих немає, все як завжди.

— Я сама собі не вірю, — призналася вона. — Стільки років пройшло.

— Спробуй по-іншому, — порадив Ангел. — Стань знову дитиною.

— Як?

— Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: Мати, Тато.

Жінка трохи зачекала й опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і вимовила: «Мати, Тато». А потім ще раз: «Мати, Тато». Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. «Мати, Тато. це я, ваша донька. пробачте мені. пробачте мені»!. Груди її струснули від ридання, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: «Пробачте мені. Будь ласка, пробачте мені. Я не мала права вас судити. Мати, Тато».

Знадобилося немало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, привалившись до дивана.

— Як ти? — запитав Ангел.

— Не знаю. Не розумію. Здається, я порожня, — відповіла вона.

— Повторюй це щоденно сорок днів, — сказав Ангел. — Як курс лікування. Як хіміотерапія. Або, якщо хочеш, замість хіміотерапії.

— Так. Так. Сорок днів. Я буду.

У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалося гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифа. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні про що, не боліла голова …

взято

 

 

Facebook Comments
facebook